Мало б бути 73: сьогодні день народження легендарного буковинського співака Назарія Яремчука
У кожного народу є голос, за яким його впізнають. Не за прапором, не за гімном – за тим тремтливим барвистим звуком, який може підняти з місця, розчулити до сліз, повернути в дитинство або змусити повірити в себе.
Для українців таким голосом став Назарій Яремчук — тенор, у якому був і подих Карпат, і зламана ніжність черемошських вечорів, і оте особливе людське тепло, якого в ньому було завжди більше, ніж на сцені дозволяють.
https://www.youtube.com/watch?v=u2ZLJIjMnfw
“Кожний з нас повинен постійно бути в польоті – крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам’ятати священні речі – навіщо живеш, звідки ти родом, до чого прагнеш, що скажеш людям, з якого колодязя п’єш живу воду. Я вийшов з того віку, коли звертаєш увагу на дрібниці — автографи, популярність. Мене турбує інше: що буде з нашим пісенним садом завтра,”- казав Назарій Яремчук. Він народився у родині, де музика не була мистецтвом — вона була побутом. Батько співав у хорі, мати грала на мандоліні, і маленький Назарій не стільки вчився співати, скільки зростав у співі. Здається, навіть гори довкола Вижниці знали його голос раніше, ніж великий світ.
Та доля не була м’якою. У 12 років він втратив батька, а трохи пізніше – матір. Але, як не дивно, саме через біль його голос став таким чистим і пронизливим: він співав так, ніби кожною нотою торкався пам’яті про тих, кого любив.
Його шлях на сцену почався з випадкової цікавості. Він просто заходив послухати репетиції «Смерічки». Так, тихо, збоку.
Левко Дутківський побачив цього сором’язливого хлопця й попросив заспівати. Назарій вибрав пісню «Кохана» – і з того моменту в ансамблі з’явився голос, від якого в людей мурашки.
Інша зустріч – з Володимиром Івасюком – стала легендарною. Два молодих таланти, дві безсонні голови та десятки пісень, які невдовзі співала вся країна:
«Червона рута», «Водограй», «Незрівнянний світ краси» .
Їхні голоси й мелодії стали символами не просто молодості – символами України, якою її хотіли бачити: вільною, світлою, сильною.
У житті Назарія було чимало світла.
Олена – перша дружина, кохання з першого погляду, яке стало історією.
Дарина – друга, зустріч з якою він називав долею.
У нього було троє дітей, і він носив у кишені маленьку подушечку Марічки – як талісман, як оберіг, як нагадування про те, що навіть у гастрольних валізах має бути місце для дому.
Але був і тягар, про який мало хто знав. Далеко за океаном жив брат Дмитро – старший на 37 років, який утік із радянської системи й довгі роки ховався під іншим прізвищем. Лише коли Назарій виступав у Канаді, вони нарешті обійнялися вперше за все життя. Пісня «Лелека з України» – про нього. Про всіх тих, кого розкидала доля, але хто ніколи не вириває коріння з серця.
Коли інші боялися і не їхали, Назарій — їхав. В Афганістан – до солдатів. У Зону відчуження – до ліквідаторів. Він не був політиком, не був трибуном, але він був тим, хто ставав поруч. Його присутність – це теж був вид допомоги.
У 90-х він дізнався про діагноз – рак шлунка. Друзі відправили його до Канади на операцію, але було запізно. І все одно він виходив на сцену – худий, виснажений, але все такий же ясний у погляді.
30 червня 1995 року він пішов у засвіти.
Україна втратила голос, який уміла впізнати з першої ноти. У 2021 році Назарію Яремчуку надали звання Героя України. Запізніла, але справедлива данина людині, яка залишила нам понад 150 пісень – кожна з них звучить так, ніби в ній закладено щось більше, ніж просто мелодія. Його голос і досі стоїть поруч із нами. Його слухають у горах, на дорогах, у домах, слухає у навушниках молодь, яка народилася вже після його смерті. Бо він – той, хто співав правду. Про любов. Про гори. Про родину. Про Україну – ніжно, сильно й світло, як міг тільки він. І поки лунає «Червона рута», «Стожари» чи «Родина», Назарій Яремчук не перестає бути з нами – живий, теплий, відвертий.
https://www.youtube.com/watch?v=piaJNYY8GdM
